.png)
Україна - це не просто мальовнича земля з багатою історією та культурою. Це
земля, де народжуються непересічні таланти, які вражають світ своїми здібностями та силою духу.
Від легендарних спортсменів, які підкорюють світові вершини, до звичайних
людей, які долають неймовірні труднощі, українці раз за разом доводять, що немає нічого неможливого.
Сьогодні ми познайомимося з одним з таких видатних особистостей. У віці, коли
більшість людей вже сидять на дивані, Леонід Станіславський продовжує робити подвиги на корті. Тенісист-аматор з понад 30-річним досвідом гри, інженер-ресурсник, який проектував канатні дороги вантажні, по сьогоднішній день не здається, щоб стати чемпіоном світу.
Кроки в Литві
Нині через війну Леонід Якович живе у Литві. Однак навіть сюди, в евакуацію, його
шлях проліг через міжнародний турнір. Про це і про сам порятунок з палаючого Харкова подбав друг тенісиста, британський журналіст Ден Лаб.
"Я не хотів їхати з Харкова. Мене мало не насильно вивезли. Є сусід у сусідньому під'їзді, який заїхав за мною. Наполягала донька. Мене перевезли через кордон. Ден Лаб відвіз мене в Люблін. Це там, де живе донька. Я якийсь час там жив. А з Любліна він повіз мене на змагання до Сполучених Штатів", - згадує Леонід Якович.
Від Інженера до Тенісного Чемпіона
З самого початку своєї кар'єри у Харківському інституті Союзпроммеханізації
Леонід Станіславський мав блискучу кар'єру. Він працював над складними проектами, а коли йому було уже 70 років, почав грати в теніс. Його ментор, відома українська тенісистка Тетяна Вощиніна, допомогла йому відчути сили цього спорту.
"Тетяна Вощиніна - у минулому відома українська і в усьому колишньому СРСР тенісистка. І вона мене пристосувала до гри. І ось там я почав грати" - згадує Леонід
Згодом Леонід Станіславський перейшов до проєктного інституту
"Південгіпроруді", захистив кандидатську дисертацію і написав понад 100 наукових праць. Але він ніколи не відмовлявся від своєї любові до тенісу.
І тільки в 90 років Леонід Станіславський взяв участь у змаганнях. Це подвиг для
людини будь-якого віку! А він не зупинився на тому. Він продовжує грати, продовжує вчитися, продовжує бути прикладом для інших.
"Я в Києві грав за правилами тенісної федерації ITF (Міжнародна федерація тенісу ITF). Усі тенісисти розбиті на категорії. 65, потім 70, потім 75, 80... І 85 - це були найстарші. Я грав з групою 85 років. Займав там третє місце. Вони мене запросили брати участь у міжнародних змаганнях", - розповідає Леонід Якович.
Протягом останніх років життя Леоніда Станіславського було насиченим подіями і
досягненнями. Він взяв участь у багатьох міжнародних турнірах, чемпіонатах Європи та світу, а також відвідав змагання та товариські ігри в різних країнах, серед яких Хорватія, Австрія, Німеччина, Іспанія, Сполучені Штати, Туреччина та Нідерланди.
Подорожі та Турніри для підтримки України
У січні 2023 найстарший тенісист планети вражав усіх своєю неймовірною
енергією та витримкою, беручи участь у Відкритому чемпіонаті Австралії. Його партнером по корту став 98-річний австралієць Генрі Янг, ровесник українського спортсмена. Навіть з таким вражаючим віком, ці два ветерани показали захоплюючу гру перед 15 тисячами глядачів на Род Лейвер Арені - найбільшій тенісній арені у світі. Їхній поєдинок був особливо цікавим, оскільки поруч з ними знаходилися й відомі тенісисти, що додавало інтриги та емоційність події.
"Він вищий за мене на голову. І він має постійного тренера. Я дуже боявся. Ми повинні були грати. Там є Род Лейвер Арена, найбільша у світі арена. Туди привезли мене і Генрі. Квитки всі були розкуплені. 15 тисяч глядачів. Плюс відомі тенісисти" - згадує Леонід
Під час Australian Open відбулася надзвичайна благодійна акція, спрямована на
підтримку України, яка запам'яталася усім, хто був присутній. На Арені Рода Лейвера виступили видатні тенісисти, серед яких Карлос Алькарас, Коко Гауф, Марія Саккарі, Олександр Звєрєв, а також багато інших відомих спортсменів. Усі вони, включаючи і самого Леоніда Станіславського, взяли участь у цій акції, призначеної для збору коштів на допомогу Україні. Загалом близько 500 тисяч доларів було зібрано і передано у фонд допомоги країні, що переживала важкий час. Цей акт показав солідарність тенісної спільноти та важливість підтримки у критичний момент.
"Надаль, Мюррей з Англії. Вони всі були там. І всі грали, і жертвували гроші. Усі гроші, які там зібрали, а це близько 500 тисяч доларів (зокрема, і я брав участь. Вони ж анонсували, що я буду грати), пішли у фонд допомоги Україні. Це гроші зібрані для України", - зауважує Леонід Станіславський.
Невідомі мрії, реальні зустрічі
Тенісист втілив свою давню мрію, зустрівшись і зігравши з легендою світового
тенісу, 20-разовим переможцем турнірів "Великого шолома", Рафаелем Надалем. Ця символічна зустріч відбулася на Майорці, на території академії, що носить ім'я самого Надаля.
Багатьом здавалося, що це неможливо, оскільки видатний гравець має
заповнений графік тренувань, а його агенти жорстко регламентують всі зустрічі.
Однак тенісист вирішив не слухатися дорадників і віддати свою мрію. Він підійшов
до Надаля та виразив бажання зіграти з ним, навіть не зважаючи на обмеження. Рафаелю Надалю теж зрозуміло було, що це особливий момент, тому він погодився на зустріч і навіть дозволив провести короткий матч. Ця зустріч стала для тенісиста неймовірним досвідом і запам'яталася назавжди.
"Агенти не дозволяють: "Якщо ви захочете - весь світ захоче". Я не послухав. Відібрав руку, підійшов до Надаля. Я ж англійською...no speak English. Я сказав йому: "Рафа, spiel на 5 хвилин!" Щось тренери йому кричать: "Не можна!...". Він махнув рукою: "Підемо!". І ми з ним грали".
Допомога та підтримка від меценатів
Добра спортивна форма та можливість реалізовувати свої мрії в тенісі стали
можливими завдяки українському бізнесмену і меценатові Юрію Сапронову. Він підтримав Леоніда Яковича, подарувавши йому ракетку від української зірки - Еліни Світоліної, та організував товариську гру з нею.
Одним із незабутніх моментів для Леоніда Станіславського стала гра з Еліною
Світоліною на кортах Локомотиву під час зустрічі Україна-Австралія. Цей захід був організований Юрієм Сапроновим, який вклав усі зусилля, щоб зробити цю зустріч незабутньою для Леоніда. Після гри зі Світоліною він також взяв участь у матчі з австралійськими тенісистами.
Навіть у Литві, де він зараз проживає, Леонід Якович не забуває про свою
улюблену гру. Він не розлучається з ракеткою ні на день і тренується постійно, навіть у разі хвороби. Ця самодисципліна дозволяє йому залишатися в гарній фізичній формі та продовжувати насолоджуватися грою.
"Я дуже переживав, що 100 років, а я хворію. Але я вже почувався добре. Я вам покажу: я двічі на день ходжу і тренуюся. Імітую рух тенісний. Форхенд - це удар справа. Бекхенд - це удар зліва. Я роблю... Рухаюся ось так. Ось так. Рухаюся. Це ось так... Це форхенд, а ось так бекхенд. Я вам покажу. І граю біля стінки".
Бажання та Повернення
Леонід Станіславський, незважаючи на свою багату спортивну і життєву
історію, завжди наголошує на тому, яка велика любов і гордість в нього до України, особливо в такі нелегкі часи війни.
"Україна для мене - це не просто країна. Це моя ненька, моя мама. І зараз моя мама страждає", - він зазначає.
Спілкуючись зі своїми співвітчизниками та друзями у Литві, Леонід не приховує
своїх почуттів стосовно війни в Україні. Він відверто висловлює своє співчуття та бажання повернутися на рідну землю, яка дуже сильно зазнала болі.
"Україна - це моя земля, я знаю про неї багато, працюючи на промислових підприємствах, проєктуючи літаки. Вона багата на ресурси. Україна має все необхідне, щоб бути успішною країною".
Для Леоніда війна - це не нове явище. Він сам переживав війну, був евакуйований
з матір'ю до Сибіру, де працював на авіаційному заводі. Та він не вагається висловити свою підтримку та готовність боротися за свою країну:
"Я б хотів бути на передовій. Я б хотів боротися за Україну, якщо б це було можливо. І, віруючи в перемогу або мир, я сподіваюсь, що всі ми зможемо повернутися додому, на рідну землю".
Зараз думками і серцем Леонід Станіславський в Україні. Він щиро сумує за
рідним містом, яке змушений був залишити, за рідною землею, яку українці відстоюють ціною свого життя:
"Я шкодую тільки про одне, - що йде війна. Я шкодую про те, що гинуть українські люди. Я шкодую про те, що я поїхав із Харкова. Я хочу до Харкова. Усе".